10.4.10

Нотатки про зайнятість інвалідів. Ч.2: Стейкхолдери.

Кожного разу, коли говорять про реформи системи забезпечення зайнятості інвалідів, вказують на необхідність взаємодії у цій сфері усіх сторін, які так чи інакше мають до неї відношення. Те що ефективна взаємодія неодмінно дасть результати ніхто під сумнів ставити не буде, але щоб ця взаємодія стала ефективною в ній мають бути зацікавлені сторони, інакше все знову зведеться до порожніх розмов та втрачання часу.
Спробуємо розглянути мотивацію різних сторін у сфері забезпечення зайнятості інвалідів у взаємодії одне з одним, а також, можливо, варіанти підвищення цієї мотивації.



Отже, спочатку розберемося в тому, хто ж вони ті суб’єкти, взаємодія яких може позитивно відобразитись на стані справ у сфері зайнятості осіб з обмеженими можливостями. Їх можна розділити на три групи:

- державні структури: в першу чергу Державний центр зайнятості (ЦЗ), Фонд соціального захисту інвалідів України (Фонд), Медико-соціальні експертні комісії (МСЕК),
- бізнес: тут я не став би говорити про бізнес-асоціації та спілки, оскільки в наших реаліях такі структури представляють свої власні інтереси, а не інтереси хоч скількись широкого кола підприємств-роботодавців. Говоритимемо про самі підприємства.
- Інваліди в особі їхніх громадських організацій. Можна сказати що із представництвом у них ситуація схожа з тією що і в бізнес-спілок, але багато з інвалідних НУО є сервісними організаціями, які декларують, а деякі навіть намагаються надавати соціальні послуги зі сприяння працевлаштування інвалідів, до них звертаються в процесі пошуку роботи люди з особливими потребами, у них є які-не які бази даних, досвід і т.п.

Отож розглянемо мотивація кожної з вищезазначених структур у взаємодії з іншими стейкхолдерами у даній сфері.

1. Державний центр зайнятості.

Проблема ефективності цього органу полягає в тому, що його працівники – державні службовці, не мають жодної особистої мотивації у справжньому результаті своєї діяльності. Під „справжнім результатом” я маю на увазі кількість працевлаштованих громадян та якість їхнього працевлаштування. З іншого боку, встановити якість „плани” та розробити преміальну систему оплати праці, яка б залежала від наведеного вище показника, тут практично не можливо, адже ринок праці дуже неоднорідний, вкрай чутливий до впливу різноманітних економічних, соціально-політичних, демографічних та багатьох інших факторів
За всієї поваги до державних службовців, зокрема й тих що працюють у ЦЗ, їхній заробіток (нарахування, премії, просування по службі, тощо) більше залежить від самої діяльності, аніж від її результатів. Так завжди було і так буде, і це особливості не тільки нашої держави.
Але якщо не можливо застосувати „внутрішні” стимулятори, можна спробувати „зовнішні”. Якщо державний службовець не зацікавлений у постійному пошуку нових громадян, які шукають роботу, та роботодавців, що пропонують вакансії, та в наданні їм обом якісних послуг, він, згідно зі своїми службовими обов’язками, змушений таки буде ці послуги надавати якщо кількість одних та інших буде постійно зростати без його участі, під впливом інших факторів. Тобто, держслужбовець не буде „бігати” й шукати інвалідів та вакансії для них, але якщо ті прийдуть самі він зобов’язаний буде їх задовольнити, принаймні спробувати зробити це. І якщо обсяг роботи (а тут вже вадливий „сам процес”) буде досить великим, він буде змушений звертатися по допомогу (тобто – з пропозиціями взаємодії) до інших структур, і взаємодія ця буде дійсною, а не формально-поперовою.
Тобто, підсумовуючи, ЦЗ будуть зацікавлені у взаємодії з іншими у тому випадку, якщо буде збільшуватись попит (саме – кількість звернень до ЦЗ) на працівників з особливими потребами, а також мотивація до роботи самих інвалідів.

2. Фонд соціального захисту інвалідів України.

Мені зараз здається що Фонд зовсім ні в якій співпраці ні з ким на сьогоднішній день не зацікавлений.
Сьогодні він виконує чисто фіскальну функцію, наскільки це робить результативно – достеменно не відомо (дивіться Ч. 1: Статистика й реформи). Але якщо порівняти хоча б кількість підприємств, які подали до Фонду звіти про працевлаштування та зайнятість інвалідів із загальною кількістю суб’єктів ЄДРПОУ, побачимо що цифри різняться в десятки разів.
Тобто, Фонд усі свої зусилля (ніби) спрямовує на виявлення порушників нормативу та штрафування їх, але коштів з цих штрафі у достатній кількості не збирає, тому виконувати свої інші функції в повному чи хоча б якомусь обсязі не здатен.
А якби штрафи платили усі роботодавці, які не виконують норматив, коштів (впевнений) було б вдосталь, і тоді Фонду треба було б використовувати їх на створення спеціальних робочих місць, наприклад, а для цього – співпрацювати і з ЦЗ, і з роботодавцями, і з громадськими організаціями інвалідів, і з МСЕКами та іншими особами.
Тобто, Фонд буде зацікавлений у взаємодії тоді, коли матиме повну, стовідсоткову інформацію про виконання/невиконання нормативу усіма роботодавцями України, зможе їх „автоматично”, без спеціальних перевірок штрафувати, а зібрані кошти використовувати на виконання своїх нефіскальних функцій.
Як згадану інформацію отримати я писав неодноразово: об’єднати звітність до Фонду зі звітністю до будь-якого іншого контролюючого органу, перед яким обов’язково щокварталу або щомісяця звітують абсолютно усі (100 відсотків) роботодавці країни. (Щоквартальна звітність, до речі, дасть змогу порушникам нормативу (багато з яких порушують не по своїй волі, а в силу обставин) більш рівномірно протягом року розподіляти штрафні виплати до Фонду, а той, в свою чергу, більш рівномірно їх отримувати).

3. Медико-соціальні експертні комісії.

Усі хто мав з ними справу в процесі розробки якихось реформ в сфері зайнятості інвалідів, думаю, погодяться з тим, що МСЕКи є найбільш незацікавленою, негнучкою, архаїчною структурою серед усіх стейкхолдерів.
Зараз суттєво почастішали звернення до них інвалідів, яким необхідна індивідуальна програма реабілітації (ІПР), але якість цих документів та навіть методика їх складання просто жахливі, такі що не відповідають потребам ані інвалідів, ані роботодавців, ані сьогоднішньому, в решті решт, баченню проблем інвалідності, реабілітації, тощо.
Я глибоко переконаний в тому, що проблема полягає у суттєвій невідповідності внутрішньої МСЕКівської документації, якою комісії керуються в своїй роботі, сучасному українському законодавству та вимогам міжнародних документів, ратифікованих Україною. Це тема окремої статті, яку я найближчим часом підготую.
Отже, МСЕКи поки що залишаються найбільш незацікавленим у будь-якій взаємодії органом, і навіть наростання зацікавленості у взаємодії з ним з боку інших структур в цьому випадку (на відміну від ситуації з ЦЗ) не підвищує мотивацію до співпраці. Виходом я вбачаю приведення внутрішніх нормативно-правових актів МСЕКів до вимог сучасного українського та міжнародного законодавства.

4. Роботодавці.

За моїми оцінками, переважна більшість роботодавців в Україні ухиляються від виконання нормативу створення робочих місць для працевлаштування інвалідів і, водночас, від сплати штрафних санкцій за дані порушення. Причинами такої ситуації я вважаю зацікавленість у ній посадових осіб Фонду соцзахисту інвалідів та недоліки у нормативно-правових актах, регулюючих дану систему.
Корупція, на мій погляд, виникає та квітне не там, де працюють переважно жадібні, безсовісні та нечесні люди, а там де для неї є можливості. Тут ми маємо ситуацію, коли дуже велика частка роботодавців переховується від Фонду, штрафи є суттєвими і їхні суми та пеня з часом тільки збільшуються, Фонд основні часові та людські ресурси витрачає на виявлення та проведення перевірок, а, відповідно, й накладання штрафів на порушників нормативу. Звичайно що ця ситуація сприяє тому щоб керівники підприємств-порушників пропонували посадовим особам Фонду хабарі, які в будь-якому разі є меншими за ті суми, які порушник зобов’язаний сплатити за невиконання нормативу. І така ситуація зберігатиметься поки виявлення порушників та накладання штрафів буде проводитись у „ручному режимі”, залежатиме від посадових осіб Фонду.
(Завбачливо відзначу тут, що я не маю інформації про конкретні факти хабарництва з боку посадових осіб Фонду соціального захисту інвалідів України, наведене вище є теоретичним моделюванням ситуації, за якої, на мою власну думку, у посадових осіб Фонду виникають можливості для корупції).
Помиляються ті хто вважає що для роботодавця переховуватись або давати хабарі вигідніше аніж сплачувати штрафні санкції за невиконання нормативу.
Штрафні санкції за цим порушенням, відповідно до законодавства, не мають строків давності, тому їхні суми тільки накопичуються увесь той час, коли підприємство переховується чи дає хабарі, плюс на них „наростає” пеня! Сплатити штрафи й пеню за один-два роки під силу кожному підприємству, але коли вони накопичились за 5-7 чи більше років, їхня сплата може бути досить болючим ударом по стабільності підприємства, навіть поставити його на межу ліквідації.
Нажаль, більшість порушників зайняли позицію страусу, що ховає в піску голову. Цьому сприяють і дії посадовців Фонду, про які було вказано вище, і недоліки нормативно-правових актів, регулюючих дану систему. Тут мається на увазі згадана вище недосконалість отримання Фондом інформації про порушників, обсяг якої (інформації) збільшився б майже до 100 відсотків якби звіт про працевлаштування та зайнятість інвалідів увійшов у звіти до будь-якого з контролюючих органів, перед якими звітують абсолютно усі роботодавці (Пенсійний фонд, соцстрах, ЦЗ). Отримавши 100 відсотків інформації про порушників, Фонду не треба було б проводити особисті перевірки підприємств, а на підставі цієї інформації автоматично накладати штрафи на порушників. А ті, в свою чергу, позбавились би можливості переховуватись та давати перевіряльникам з Фонду хабарі.
Коли у роботодавця зникне можливість „вирішити питання” з представником Фонду соцзахисту інвалідів або просто не здавати туди звіти, сховавши голову в пісок, він змушений буде шукати працівників з особливими потребами, а для цього – взаємодіяти і з ЦЗ, і з громадськими організаціями інвалідів, і з МСЕКами, і з Фондом стосовно облаштування спеціальних робочих місць, тощо.

5. Громадські організації інвалідів.

У нас їх дуже багато. Частина з них працює. Деякі з тих що працюють декларують соціальну послугу зі сприяння працевлаштуванню, а деякі з тих хто таку послугу декларує навіть намагаються її надавати.
Однак роль цих НУО може бути вкрай важливою та корисною у сфері забезпечення зайнятості інвалідів, адже вони мають клієнтів, методики надання їм соціальних послуг та відповідний досвід такої діяльності. Я не схильний перебільшувати цю роль та значення, але вони таки є.
Я також є прихильником конкуренції в будь-якій сфері, в тому числі і в сфері діяльності громадських організацій інвалідів, але те що мені доводилось бачити на „ринку” надання громадським організаціями інвалідів соціальних послуг з працевлаштування конкуренцією назвати важко.
Кожна така організація передусім намагається створити „базу даних” людей які шукають роботу. Причому ділитися, тобто передавати одне одному, або взагалі надавати до цих „баз даних” відкритий доступ ніхто не прагне.
Інформацію про роботодавців, які шукають інвалідів для працевлаштування, громадські організації можуть отримати в обласному ЦЗ, однак роблять це далеко не всі. Та й якість наданої центром зайнятості інформації не дуже висока: як мінімум половина, за моїми спостереженнями, пропонованих вакансій насправді не існують, навіщо роботодавці дають про них інформацію ЦЗ – питання окреме. Також абсолютна більшість пропонованих у списках ЦЗ вакансій передбачають важкий, некваліфікований та низькооплачуваний труд. Однак мати такі списки та припрацьовувати їх громадським організаціям у процесі надання відповідної соціальної послуги все ж таки варто, але роблять це далеко не всі.
Методик пошуку роботодавців які бажають працевлаштувати інваліда, окрім наведеного вище способу, у громадських організацій майже немає. Добре коли вони дають інформацію про свою послугу в Інтернеті або у ЗМІ, тоді вряди-годи до них звертаються роботодавці, і в такому випадку й має бути наготові якісна база даних інвалідів, які шукають роботу.
„Жадібними” до інформації про робітників та вакансії громадські організації стають під час виконання грантових проектів, пов’язаних з працевлаштуванням, коли їм потрібні показники (це актуально для грантів міжнародних та місцевих фондів, результати ж реалізації проектів за кошти місцевого та державного бюджетів ніхто ніколи по-справжньому не перевіряє).
Коли фінансування на відповідну діяльність організація не має, соціальна послуга з працевлаштування стає тягарем для організації, вона намагається „пере направити” клієнта до іншої подібної організації, тощо.
Співпраця з ЦЗ обмежується здебільшого отриманням від того інформації про наявні вакансії. Якісь інші конкретні ДІЇ не цікавлять, як показує практика, представників центрів зайнятості. Їм цікава ДІЯЛЬНІСТЬ: семінари, конференції „ярмарки вакансій” і т.п., а за конкретні результати цієї діяльності, як вже було сказано вище, їм ніхто не доплачує. Представники ж НУО інвалідів не розуміють чим для них може ще бути корисною взаємодія з ЦЗ. Тож взаємодія громадських організацій з ЦЗ залишається чисто формальною від недооцінки одне одного, нерозуміння можливостей одне одного та відсутності мотивації з обох боків у конкретних взаємних діях.
З роботодавцями НУО інвалідів співпрацюють в основному як „кадрові агенції”, що допомагають підібрати працівника з особливими потребами (у більшості випадків – орендувати трудову книжку інваліда). При цьому, не отримуючи прибутку та не маючи постійного фінансування даної діяльності, НУО інвалідів не займаються постійною рекламою своєї послуги, тому роботодавці про ці послуги практично не мають інформації, не знають що вони можуть звернутися до громадських організацій інвалідів і що ті здатні їм допомогти.
Отже, як бачимо, основні проблеми у наданні соціальної послуги зі сприяння працевлаштування інвалідів їхні НУО мають через відсутність цілісного, об’єктивного та оперативного, загальнодоступного масиву інформації про цей ринок: інвалідів, що шукають роботу, роботодавців, що її пропонують, послуги НУО та інших структур, які допомагають тим та іншим. Про ідеї з формування такого масиву напишу в одному з найближчих розділів цих „нотаток”. Такий масив став би інструментом для ефективної роботи громадських організацій інвалідів з працевлаштування, коли кошти, час та енергія не витрачались би на пошук інформації, але вже існуюча інформація давала б змогу ефективно надавати послуги та взаємодіяти з державними органами та роботодавцями.

Отже, в цій частині „нотаток” я розглянув аспекти, які знижують мотивацію різних стейкхолдерів до взаємодії одне з одним в сфері забезпечення зайнятості інвалідів та коротко виклав свої пропозиції стосовно заходів, які б могли таку мотивацію посилити. Більш детально про ці заходи, як вже обіцяв – у наступних частинах „нотаток”.

Михайло ІЗЮМСЬКИЙ

0 коментарі: